№824 ЧЕТВЕР, 7 СЕРПНЯ 2008р.
Вбивцею зробили невинну людину-1
Одеський детектив з виходом на западенця Петю
Наша досить довга розповідь спрямована перш за все на те, щоб потерпілі, захисники, які відстоюють справедливість, ні в якому разі не опускали руки, не розкисали, не переходили на голослівні звинувачення всіх і вся, а налаштовувалися на копітку, подвижницьку роботу, пошук аргументів. Плачем фальсифікаторів не розжалобиш — вони з іншого тіста. Адже Галину Олексіївну начебто теж вислуховували чиновники різних інстанцій з співчуттям, але в думках та й на словах було одне: це все материнські емоції. І ще: «У нас за ніщо не садять». Це з лексикону тридцятих років сталінського Союзу.
Хай вибачить Галина Олексіївна, але після її пристрасної кількагодинної розповіді, огляду документів згадалася та жабка, яка, потрапивши у глечик зі сметаною, завзято працювала лапками, що зрештою призвело до утворення грудки масла. І жабка врятувалася. Однак це порівняння шкутильгає, бо Галина Олексіївна не тільки провела сотні поїздок по різних інстанціях, але й проводила своє розслідування. Отже, досягла результату не тільки завдяки наполегливості, а й своєму розуму.
За плечима Галини Олексіївни немає високих шкіл, працювала малярем, потім — бригадиром. Після розвалу Союзу стала підприємцем. Юридичну науку її змусила освоїти біда, звинувачення, що несподівано, як грім, упало на голову. Вона здала залік з юриспруденції на «відмінно».
Спочатку пропонуємо нашим читачам переможну реляцію одеської міліції, опубліковану в одній з газет у 2005 році, а згодом ця інформація була вміщена в збірнику кримінальних матеріалів під назвою «Бандитская Одесса». Пояснюємо, що в пропонованому тексті «Петя» — це ковельчанин Олександр Артюшенко, а жертва «Маргарита Федоровна»— одеситка Валіна Разводовська.
..."Петя, пожалуйста, не надо! На помощь!" — пожилая беззащитная женщина тщетно взывала к милосердию своего знакомого, одновременно надеясь, что ее пронзительные крики привлекут внимание соседей.
Однако Петя, увы, не дал ей ни единого шанса... Вошедший в раж молодой человек зверски избивал свою жертву руками и ногами. Затем, дабы не оставлять свидетеля, взялся за нож... Убедившись, что хозяйка квартиры не подает признаков жизни, убийца занялся тщательным поиском ценных «трофеев»...
22 декабря 2004 года в Приморском районе, в одном из домов по улице Троицкой, был обнаружен труп 62-летней хазяйки квартиры, Маргариты Федоровны, с явными признаками насильственной смерти: множественные переломы, ножевые ранения...
Напрашивалась наиболее вероятная версия о том, что убийство было совершено с целью завладения имуществом. Деньги и ценности у потерпевшей, очевидно, были: как выяснилось, Маргарита Федоровна в частном порядке занималась сделками с недвижимостью. Кроме того, она была своего рода народным целителем. За определенное вознаграждение снимала порчу, ворожила и так далее...
Еще одна деталь. Входная дверь квартиры и замки не имели повреждений: потерпевшая по собственной воле впустила преступника, причем, как установило следствие, это произошло в достаточно позднее время. Стало быть, Маргарита Федоровна наверняка была знакома с убийцей.
— Как обычно, стали в первую очередь изучать связи и знакомства потерпевшей, — рассказал заместитель начальника уголовного розыска Валерий Фадеев. — Оперативная информация вывела нас на одного интересного человечка, 20-летнего Петю, жителя Западной Украины. В Одессе он снимал квартиру, перебивался случайными заработками.
Мы установили, что он неоднократно посещал квартиру покойной, причем, как выяснилось позднее, втайне от своих знакомых. Интимные отношения между хозяйкой и гостем в данном случае исключались. Стало известно, что Петя как-то взялся делать ремонт в квартире Маргариты Федоровны, но так до конца и не довел.
Но оперов насторожило вот что. Сразу после смерти потерпевшей у Пети появились немалые деньги, несколько тысяч долларов. Наш «герой» хорошенько отоварился на промтоварном рынке «7-й километр», полностью рассчитался за съем одесской квартиры и сразу же уехал из города.
Впрочем, полностью исчезнуть из нашего поля зрения подозреваемому не удалось. Клубок начал уверенно раскручиваться, потому я вместе с несколькими коллегами отправился в Западную Украину, на родину Пети. К слову, там, как оказалось, он уже имел в компетентных органах устойчивую репутацию вора и грабителя.
По месту прописки Пети, конечно, не оказалось, однако вычислить и задержать подозреваемого было уже делом профессиональной техники...
Завидев нас, Петя был, без преувеличения, ошарашен. «Ну как же вы на меня вышли?» — это был один из первых его вопросов. Дело в том, что о его знакомствах с покойной никто не знал (так, во всяком случае, казалось нашему «герою»). Кроме того, среди Петиных знакомых были юристы, у которых он, планируя свои преступления, специально интересовался методикой раскрытия уголовных преступлений.
В общем, парень решил, что совершил «идеальное» убийство, сокрыв все следы и обеспечив себе стопроцентное алиби...
Однако одесские розыскники сработали весьма оперативно и профессионально».
Міліціонери з Півдня викрали ковельчанина
Як бачимо, про оперативність і професіоналізм одеських нишпорок в матеріалі сказано пафосним тоном (напевне, відразу посипалися премії та нові зірочки на погони), але ось роль волинських «компетентних органів» висвітлено досить скупо. А її важко переоцінити. Адже така характеристика, як «вор и грабитель» — це, знаєте, дає підстави взяти підозрюваного, як кажуть бойові опери, за одне місце. І одесити вирішили, що, як у популярному фільмі, «вор должен сидеть в тюрьме»... за вбивство. Хто заступиться за заробітчанина, «западенця» в Одесі, у якого і батька немає. Недооцінили поліщуків. Робітнича сім'я Галини і Володимира Артюшенків мала четверо дітей. Глава родини Володимир був водієм, добре розумівся в техніці. Згодом його знання оцінили і він працював начальником відділу у райсільгоспхімії. Галина очолювала бригаду малярів. Коли ж почалася розруха, сім'я зайнялася дрібним бізнесом. Чого гріха таїти: Володимир переганяв автомобілі з Прибалтики, що не було злочином. Сім'я придбала мікроавтобус, торговий кіоск, усі діти були при ділі, навіть мали права на керування транспортом.
Як тепер відверто каже Галина Олексіївна, середній син Олександр був надто «шустрим». Меткий хлопець зв'язався з сумнівною компанією, а в результаті, коли йому було трохи більше двадцяти років, отримав за крадіжку «соцвласності» умовний термін покарання. Як тепер вважає, це була дурість по молодості. Але ця неприємна пригода в житті суттєво позначилася на його подальших стосунках з міліцією. Заледве якийсь траплявся скандал, як Артюшенка «загрібали». Тодішній начальник відділу карного розшуку Ковельського міськрайвідділу внутрішніх справ Сергій Чижевич якось пообіцяв Олександрові: «Був би ти, а посадити знайдеться за що». Це примітивне трактування популярного сталінського вислову про те, що була б людина, а стаття знайдеться.
У 2003 році помер батько родини. Сім'ї жилося трудно. Під час хвороби батька, котрий все ще сподівався сісти за кермо, мікроавтобус без дії стояв на стоянці, яка належала міліції. З'ясувалося, що почали пропадати деталі в машині. Галина Артюшенко написала скаргу до обласного управління міліції, чим викликала невдоволення. Згодом машину не віддавали, бо, мовляв, повністю не проплачено за зберігання. Не любить наша міліція скаржників, та ще коли вони висловлюють якісь претензії.
9 травня 2004 року хтось забрався у квартиру Артюшенків, зламав саморобний сейф, вчинив крадіжки, зокрема, пропали деякі документи.
А 23 серпня того ж року з робочого місця меншого сина Володимира, який працював у фірмі «Київстар», викрали денну виручку, майже п'ять тисяч гривень. Кримінальні справи були порушені, але, незважаючи на підказки потерпілих, з місця слідство не зрушилося. Тож з точки зору правоохоронців сім'я була набридлива, завдавала неабиякого клопоту своїми скаргами та запитами: «чи знайшли грабіжників та злодіїв?»
Олександр Артюшенко виїхав в Одесу до товариша (очевидно, щоб очі не мозолити ковельській міліції), де і підробляв на різних роботах, зокрема, якийсь час займався ремонтом сантехніки. 14 грудня в Олександра день народження, 15-го — у його доньки, а 26-го грудня 2004 року рідні збиралися пом'янути батька на роковинах після смерті. Галина Олексіївна продала той злощасний мікроавтобус і розділила гроші між дітьми. Оскільки йшлося про такі небуденні дати та майбутнє святкування Нового року, то дружина Саші передала в Одесу через провідника потяга тисячу доларів у... банці з грибами. Виявляється, це такий зручний поліський спосіб транспортування передач, щоб гроші не вкрали. Олександр купив собі новий мобільний телефон, куртку, подарунки додому і 13 грудня ввечері виїхав з Одеси до Ковеля. Оскільки він збирався згодом повернутися в Одесу з дружиною і донькою, то віддав сто доларів хазяйці за проживання в кімнаті, яка після нового року вивільнялася.
Галина Олексіївна зрозуміла, що хмари знову згущаються над її сім'єю, коли 24 грудня зателефонувала їй невістка і повідомила, що працівники міліції затримали її на вокзалі з речами, які були передані з Одеси, обшукали її, а згодом з дому забрали у райвідділ міліції для якоїсь бесіди Сашу. При цьому міліціонери веліли взяти сумку ще з деякими не розпакованими речами, привезеними з Одеси. Як з'ясувалося потім, Олександрові сказали, що повинна під'їхати одна людина і треба буде щось з'ясувати, якусь дрібницю. Більше доби матері навіть не казали, що син знаходиться в міліції, а коли вона дісталася до начальника, то її почали заспокоювати: «Сашу навіть не затримали, просто з ним за кавою бесідують».
І справді, хлопцеві приносили каву, цигарки, залишали ночувати в кабінеті з телевізором, на дивані, щоправда, під наглядом міліціонера. І так дві ночі, аж поки не приїхали три міліціонери з Одеси. Протоколів не складали, обшуків вдома не проводили, а навпаки — надали можливість віддати дружині новий мобільний телефон, нову куртку, гроші, документи, сумку з речами. Це при тому, що, як потім обвинуватили, — все це начебто він купив за викрадені гроші.
Сім'я ні про що не здогадувалася. Якби було щось серйозне, то прийшли б додому з обшуком, допитували б, думалося. Про причину такого утримання не повідомили і адвокату, який домагався зустрічі із затриманим. Фактично за домовленістю з ковельськими міліціонерами людину вкрали. Про цей випадок навіть не інформували міжрайонного прокурора. Безпосередньо участь у цій змові (інакше не назвеш) брали тодішні керівники міліції — заступник начальника Ковельського міськрайвідділу Анатолій Трофімов, начальник відділу карного розшуку Сергій Чижевич та старший оперуповноважений цього відділу Володимир Кухта (останній наглядав за Олександром).
Чутки про одеське гендлярство далеко линуть. Ось і конвой підтвердив це своєрідною пропозицією. Машина з Олександром Артюшенком — уже в наручниках — виїхала до ліска і зупинилася.
Пропозиція конвоїрів була конкретною: «Каждому по 20 и мы тебя не видели». «Що по двадцять?» «По двадцать тысяч». Здивований Олександр спромігся на не дуже чемну репліку: «Ви що — хворі?»
А пізніше в 2005 році на запит матері з прокуратури Волинської області надходили відписки типу: «...за фактом неправомірних дій працівників міліції Трофімова А. П., Чижевича С. А., Кухти В. В. стосовно Артюшенка О. В. у порушенні кримінальної справи відмовлено за відсутністю складу злочину на підставі п.2. ст. 6 КПК України». І поряд таке: «...Ігнорування зазначених норм закону Чижевичем С. А. призвело до порушення конституційного права особи (Артюшенка) на недоторканність». А вказівку про затримання Артюшенка начебто отримали з карного відділу УМВС України у Волинській області.
І почалося, так би мовити, сходження матері на Голгофу.
(Продовження буде).
Олександр Нагорний
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
№825 СУБОТА, 9 СЕРПНЯ 2008р
Вбивцею зробили невинну людину-2
За одну ніч - дві явки з повинною
Ми попросили Олександра Артюшенка, як це не боляче, ще раз згадати ту першу ніч в Приморському райвідділі міліції м. Одеси, коли його по-звірячому катували оперуповноважені Гергель та Павлов, щоб зізнався у злочинах, які він не вчиняв і за які «світило» довічне ув'язнення. Ось ця невесела розповідь.
— Зустрічали мене чоловік сім якихось високопоставлених осіб із зірками на погонах (я в армії не служив, на званнях тоді не розумівся) запитанням: «Зачем убил?» Покликали якогось здоров'яка і при мені йому наказали, щоб до ранку була явка з повинною. Мене він відразу поставив на «розтяжку» — довго так не простоїш, а сам почав понуро переглядати якісь папери. Від мене вимагав зізнатися у вбивстві якоїсь Разводовської. Я навіть не знав такого прізвища. Лише коли почув ім'я, досить рідкісне, Валіна, то згадав, що рік тому ми робили ремонт у тій квартирі. Запам'яталося, що з грішми жінка не рахувалася. Платила стільки, як просили. Але ж я нікого не вбивав!
Прийшов ще один міліціонер і приніс для чогось залізну трубу. Я й не здогадувався, що мені збираються влаштувати таку собі «дибу». Руки в мене були ззаду в наручниках, тож підвішували на трубу, яка лежала на двох столах. Ось так і висів, розхитувався Час від часу міняли положення. Били міліцейською палицею по підошвах, від чого втрачав свідомість, але слідів не залишалося. Цю болісну процедуру з викручуванням рук чергували із підведенням електроструму до статевих органів. Знімали штани, садили на мокрий стіл. Наче й не дуже струм б'є, але неприємно і достатньо для того, щоб втрачати свідомість. Ви бачите, яка винахідливість у способах знущання і приниження. Де тільки вони таку науку проходять? І весь час вимагали зізнатися у вбивстві та погрожували: «Побачимо, на скільки тебе вистачить».
Під ранок зайшов якийсь офіцер і вчинив рознос підлеглим: «Плохо работаете. Засуньте ему дубинку в задницу и вывезите на поля орошения».
Я знав, що «поля орошения» в Одесі — це суцільне болото, де знаходять убитих людей, страшне місце, де мене ніхто не шукатиме. Зрозумів, що костоломи з мене зроблять інваліда. Тож вибору у мене не було, а тому саме остання погроза заставила мене «зізнатися». Те, що цей кат мені диктував, було суцільною нісенітницею. Тим більше, як потім вияснилось, він не був на місці злочину. Так з'явилася у мене перша явка з повинною.
А вдень за справу взявся інший «добрий» оперуповноважений Кліментьєв, який купив поїсти, горілки, цигарки, в туалет повів (по дорозі бачу стоять ті двоє, що катували). Він тиснув на мене психологічно, казав: «Саша, та явка не подходит. Пойми, за тобой за 1000 км зря не ехали. Явку напишешь в любом случае. Не теряй здоровье». Писали довго під його диктовку другу явку з повинною, з такими самими вигадками, але з іншими деталями, бо цей опер був на місці вбивства, а я в цій квартирі робив ремонт, тож орієнтувався в обстановці. Разів вісім-десять переписував — пальців не відчував від болю, а оперу не подобалося: то не правдоподібно, то почерк поганий, а треба, щоб було красиво, то ще для чогось. Можливо, так мене вимотував, щоб закладалася в пам'яті версія, яку він пропонував. Я нібито вбивав пенсіонерку і молотком, і ножем. Мені вже було все одно що писати, лишень би не мучили.
Потім сказали, що треба повторити це все перед відеокамерою.
А 28 грудня, коли вже темніло, мене повезли на відтворення обстановки і обставин події на місце злочину. Перед тим об'явився якийсь адвокат і порадив: «Если не будешь вводить следствие в заблуждение, то я тебе обещаю — десять лет, не больше». Спасибі, розрадив. Найбільше діяло мені на психіку те, що не було від кого чекати допомоги — в Ковелі не допустили до мене адвоката, маму, а за те, щоб пробився до мене, хто в Одесі, я й не надіявся.
Після так званого відтворення, мене знову привезли в райвідділ міліції. А наступного дня мене повезли чогось в прокуратуру, де я зустрів... маму з адвокатом Світланою Волошиною. Поспілкувавшись з Волошиною, я відмовився від того, що на мене «вішали», і в її присутності дав покази, як наді мною знущалися, як змушували писати явки з повинною.
Через декілька днів мене повезли в райвідділ до начальника відділу карного розшуку, який мені сказав: «Не путай следствие, говори так, как уже написано. Не то, у нас связи в сизо, а там тебе жизнь поломают».
Ця розповідь Артюшенка стосовно катування потребує роз'яснення.
В акті судово-медичного обстеження обласного бюро судово-медичної експертизи від 27 грудня 2004 року вказано, що в Олександра Артюшенка не виявлено ніяких тілесних ушкоджень. Якось мимо фальсифікаторів пройшов запис в медичній картці ув'язненого в сізо від 13 січня 2005 року, що «в області лівого променево-зап'ясткового суглоба виявлено в Артюшенка садна, що зажили». І хоча пізніше цей запис із медичної картки зник — офіційна довідка і рентгенологічні знімки, які оперативно витребувала С.В. Волошина та зберегла мама, аж у другому судовому процесі допомогли з'ясувати істину. 26 липня 2007 року комісія експертів Київського обласного бюро судово-медичної експертизи встановила:
«...післятравматичний деформуючий артроз передпліччя та кистей рук Артюшенка, відноситься до тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості і відповідає даті травми — грудню 2004 року...».
На жаль, факти «вибивання» показів непоодинокі — і не тільки в Одесі.
Колись луцькі міліціонери взяли таким чином покази в чоловіка, який нібито вбив жінку, причому, як засвідчив потерпілий, його допитував із застосуванням сили сам генерал Ходирєв. На щастя, через деякий час знайшли справжнього вбивцю. Мабуть, тільки через це чоловік не сів в тюрму.
Як «шили» кримінальну справу
Чому ж в одеських стражів порядку була така впевненість, що вбивство людини вдасться списати на Артюшенка, хоча жодних фактичних доказів не було? Нагадаємо, що це був кінець 2004 року. І керівництво прокуратури та міліції хотіло завершити його достойними показниками. Для того, щоб знайти справжнього вбивцю, треба було кваліфіковано і наполегливо працювати, а ні здібностей, ні бажання для цього не було. В правоохоронних органах зараз багато молодих, яким хочеться мати всі блага і відразу. Очевидно, була міжвідомча джентльменська угода між міліцією і прокуратурою — винуватець є, залишилося лише все оформити.
Ось ті «факти», на яких тримався перший судовий процес, що почався в середині 2005 року під головуванням судді Леоніда Сенатора. Коли почали з'ясовувати коло знайомих Разводовської, то стало відомо, що в її квартирі рік тому робила ремонт бригада будівельників, в тому числі Артюшенко. А тому, поки Артюшенка утримували у приміщенні ковельської міліції, — дві доби, у Приморському райвідділі міліції м. Одеси «допитували» його кума Бориса, в якого Олександр жив на квартирі.
Щоб отримати потрібні свідчення, Бориса занурювали кілька разів головою в унітаз, залякували, що піде спільником Артюшенка, били по нирках. І появилися покази — правдиві і надумані. Борис зауважив, що перед від'їздом додому у Саші появились долари, які нібито він отримав з дому, що біля поштамту, куди Саша ходив телефонувати мамі, якісь невідомі помилково, прийнявши за когось іншого, напали на нього, а тому Саша прийшов додому з розбитою губою, лобом, на якому були сліди болота: що на ринку «Сьомий кілометр» він допомагав Артюшенку купляти речі. Міліціонери підрахували, що він витратив 400 доларів і 160 гривень. Тож і приписали, що саме такою сумою поживився Олександр на квартирі вбитої. Оце, либонь, і все. Але схема була визначена. Для таких правоохоронців людина, що піщинка, так собі матеріал для просування по службі.
А 29 грудня 2004 року приїхала до Одеси шукати сина Галина Олексіївна. Уже в таксі її серце тривожно стислося від слів водія: «Вы не со Львова? Нет? Разговариваете вы по-бандеровски». Однак, на щастя, в Одесі, як і всюди, живуть різні люди і більшість із них — доброзичливі.
Ковельчанці відразу пощастило, коли вона в розпачі, після важкої розмови з слідчим, у коридорі Приморської прокуратури побачила двох жінок, одна з яких була адвокат. Вона кинулась просити: «Мого сина звинувачують у вбивстві, розбої, пограбуванні. Сьогодні його мають вести в суд, щоб арештувати. Скільки вам заплатити, щоб ви поїхали в суд і мені розказали правду?»
« О чем вы говорите, женщина? Какие деньги» — сказала Світлана Вадимівна Волошина. І написавши угоду і ордер, залишила свої речі Галині Олексіївні, а сама пішла до слідчого прокуратури. Через хвилин двадцять повернувшись, заспокоїла: «Там такие две бредовые явки с повинной и полный беспредел. Пока при мне не допросят, ни в какой суд его не повезут».
Що це таки повна вседозволеність, мати відчула відразу. 30 грудня суд не арештував її сина. Тільки під час ознайомлення з матеріалами справи вона прочитала в постанові суду, що для арешту не було підстав, а тому продовжили утримувати під вартою до десяти діб. Тим самим дали зелене світло для фальсифікацій. А 5 січня 2005 року з'явилася постанова на арешт — за санкцією пред'явленого обвинувачення, яка передбачає обов'язкову участь захисника, але Світлану Волошину навіть не повідомили про дату суду.
Галина Олексіївна назавжди запам'ятала настанову Світлани Волошиної: «Я забезпечу законність своєю присутністю, але ви — мама, працюйте. Ви можете все, навіть те, чого не можу я».
(Продовження буде).
Олександр Нагорний
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
№827 ЧЕТВЕР, 14 СЕРПНЯ 2008р.
Вбивцею зробили невинну людину-3
Страшна кухня нашого непрофесійного слідства демонструє такі дикі методи, від яких волосся стає дибом. На жаль, не всі вони пробиваються через глухі двері, за якими вибивають потрібні докази, не всі факти тортур під виглядом правосуддя одержують належну юридичну оцінку. Через міліцейські катування, безпардонну фальсифікацію матеріалів слідчими та медекспертами, неправедний суд — тринадцять років тюрми і нарешті виправдувальний вирок апеляційного суду — ось таке тяжке випробування випало тридцятирічному ковельчанину, на якого нахабно «повісили» вбивство одеської пенсіонерки
Вже 6 січня 2005 року Галина Олексіївна офіційно, як і адвокат Волошина, стала захисником свого сина, а не свідком, як того хотів слідчий прокуратури, що й викликало у нього лють. А згодом мати їхала з Волині в Одесу з комп'ютером, на якому вона ніколи не працювала, і який за свої гроші купив молодший син Володя. Ночами вчитувалася в статті кодексів, оббивала пороги усіх установ, незважаючи на приниження.
Це можна вважати дивом, але в неї зараз на руках копії усіх дванадцяти томів справи і звукозапис 70 судових засідань за два процеси. Це дуже повчальний матеріал для правоохоронців на тему, як не можна діяти, на тему нахабного непрофесіоналізму. Але хто його захоче вивчати?!
Копії перших двох томів отримала у прокуратурі після закінчення досудового слідства. А трапилось це так. Виник конфлікт з конвоєм, який запропонував їй платити гроші за їхню «роботу» — сина привозили до прокуратури для ознайомлення з матеріалами справи. Виник скандал. Щоб тихіше закрити скандал, потрібно було якнайшвидше закінчити ознайомлення і матері дали відчіпного — дозволили за власні кошти зробити копії двох томів матеріалів справи, вважаючи, що все одно ця жінка нічого не доб'ється. А після того, Галина Олексіївна ще домоглася, щоб їй видали копії відеозаписів допиту підозрюваного від 27 грудня та відтворення обстановки і обставин події від 28 грудня 2004 року, на яких зафіксовано, як Саша в присутності понятих на манекені під відверті підказки слідчого відтворює вчинення вбивства.
Отримавши у прокуратурі відеозаписи, Галина Олексіївна кинулася в найближчий інтернет-клуб, щоб переглянути і зробити ще одні, запасні копії. Грошей не вистачало, щоб заплатити за замовлення, хотіла залишити паспорт, але молодий хлопець, дізнавшись про горе матері, зробив копії, повернув паспорт і гривні та сказав: «Хай це буде мій внесок у визволення вашого сина».
Насамперед Галина Олексіївна звернула увагу на плутанину із визначенням дати смерті (тіло знайшли 21 грудня в квартирі).
Судмедексперт під диктовку слідчого «визначила», що це могло статися 11 грудня, тобто дату підганяли під Артюшенка. Тривалий час на клопотання витребувати із рагсу копію свідоцтва про смерть — вона чула відмову — клопотання, мовляв, надумане і безпідставне. Галина Олексіївна обійшла п'ять одеських кладовищ, щоб знайти могилу вбитої. Зрештою, на її запит як захисника їй допомогли в одному похоронному бюро. Вона зробила фотознімок могили — на камінному хресті викарбувана дата смерті 14 грудня. Як з'ясувалось пізніше, відповідно до свідоцтва про смерть, яке було видане на основі лікарського свідоцтва, корінець якого безслідно зник разом з другим екземпляром акта розтину трупа із архіву Одеського обласного бюро судово-медичної експертизи. А в січні 2008 року Київське бюро судово-медичної експертизи встановило, що вбивство було вчинене 16 — 18 грудня, тобто тоді, коли Артюшенка не було в Одесі.
Абсурдним і недолугим були фантазії дізнавачів та слідчого. Олександр Артюшенко, нібито зайшовши до старенької на квартиру, спочатку вдарив її лобом (ось чого в нього, мовляв, були пошкоджені лоб і губа). Потім схопив молоток, якого знайшов у коридорі, і пробив їй череп, скули, щелепу від чого вона втратила свідомість. Тоді він перевернув усі речі у трьох кімнатах, знайшовши 400 доларів і 160 гривень, став взуватися, щоб піти, і тут почув, що жінка стала погрожувати йому (це в такому стані) зверненням до міліції.
То він не став добивати її молотком, а знайшов на кухні ножа і вдарив багато разів у груди. Ножа ретельно помив і поклав на стіл, спокійно вимкнув світло, викинув у контейнер з сміттям молоток і пішов на пошту. 21 грудня при огляді місця події ножа не виявили. Не зафіксували ножа на столі й 28 грудня відеозаписом під час відтворення. А ось 29 грудня з'явився протокол про те, що в кухні біля умивальника з керамічної вази під час додаткового огляду вилучено два ножі. В реєстраційному журналі бюро судово-медичних експертиз зафіксовано іще один ніж, на який відсутній висновок експерта. Одяг з трупа також зник безслідно. З порушеннями вилучили з одеської квартири одяг і взуття підозрюваного, причому крові на ньому не виявили. Очевидно, саме тому і не робили медико-біологічної експертизи — не вигідно.
Артюшенко більше двох років не допускали на прийом до прокурора області, хоча на всі звернення в різні інстанції надходили відписки з позначкою «контроль». Ще на початку січня 2005 року Галина Олексіївна, потрапивши в Києві на Майдан, звернулася до Віктора Ющенка за допомогою. Тоді лідер парламентської фракції «Наша Україна» направив Святославу Піскуну депутатський запит. З Генеральної прокуратури надійшла відповідь, що ніяких порушень у справі Артюшенка не виявлено, в тому числі і по його затриманню. Таку брехню уже надіслали обраному Президентові України. І син, і мати неодноразово зверталися з приводу катування з благаннями розібратися до уповноваженої Верховної Ради з прав людини Н.Карпачової. Скарги пересилалися в Генеральну прокуратуру, а звідти до того органу, на який скаржилися.
Одного разу вона навіть зайшла у Державну судову адміністрацію України (ще ж там не була), де консультант її вислухав і навіть здивувався: «А ви думаєте, що суддю покарають?» І поцікавився: «А за кого ви голосували? За Ющенка? Ну, ось і маєте те, що хотіли».
ЖУРНАЛІСТ, ЯКИЙ НЕ ЗНАЄ СТРАХУ
Коли в середині 2005 року почався судовий процес і захисники підсудного переконалися, що для служителів Феміди це лише формальна процедура, бо всі клопотання стосовно дослідження речових доказів, актів експертиз тощо відхилялися, а перед початком судового слідства не надали матеріали справи для ознайомлення, тоді Галина Олексіївна вкотре звернулася в приймальну «Нашої України» уже в Одесі. І тут їй сказали, що є журналіст, який займеться її справою. Однак, ознайомившись з суттю справи, він відмовився. А згодом їй порадили звернутися до іншого журналіста, котрий буквально «хворіє» такими справами. Зустріч відбулася на поштамті. Досвідчений правознавець, завідуючий відділом права газети «Порто-франко» Борис Єфімович Штейнберг (на фото) після ознайомлення з матеріалами схопився за голову — такої грубої та відвертої фальсифікації йому ще не доводилося бачити. Штейнберг лише попросив Галину Олексіївну повторно заявити ряд клопотань, щоб самому на власні очі побачити, як будуть відмовляти у дослідженні матеріалів.
Відвідавши вперше судове засідання і переконавшись, що суд не задовольнив жодного клопотання з десяти, журналіст з відкритим забралом, з пером, як зі списом, кинувся виводити на чисту воду фальсифікаторів. Робив це день за днем, гостро, вбивчо, доказово. Більше того, Борис Єфімович виявив у матеріалах справи інформацію про фальсифікацію відбитків пальців. Річ у тім, що експерт-криміналіст обробляв поверхні для виявлення слідів пальців рук спеціальним магнітним порошком бурого кольору. Один з відбитків нібито належав Олександру Артюшенку. Однак у висновку міліцейського експерта вказано, що цей відбиток відзнятий на вужчу липку стрічку і має чорний, а не бурий колір. У фальсифікатора або не було потрібного порошку, або думав, що і так з рук зійде.
Борис Штейнберг натрапив на письмову інформацію судово-медичного експерта — криміналіста, що у руці трупа був затиснутий жмут довгого, фрагментованого чорного та сивого волосся голови. Знищуючи докази, фальсифікатори були не зовсім уважні, а тому не підчистили цей запис. Це не могло бути власне волосся жінки — по кольору не підходило і по довжині, а в Олександра волосся хоч і темне, але досить коротке, а сивіти почав уже в сізо. Такий суттєвий доказ пропав.
У справі виявлено також чимало інших підробок.
Ми назвемо заголовки тільки деяких статей по справі Артюшенка із 36, які опублікував Борис Штейнберг протягом кількох років в газеті «Порто-франко», а потім в газеті «Одесский вестник», куди перейшов працювати редактором відділу, у газеті «Одесские грани». Стаття про катування підсудного оперуповноваженими райвідділу міліції мала недвозначний заголовок (Одеса є Одеса!): «Правосудие через задницу током и дубинкой?» Треба віддати належне сміливості і професіоналізму журналіста: адже тоді ще не було висновку спеціалістів Київського бюро судово-медичної експертизи, але написані явки з повинною переконували журналіста, що таку нісенітницю можна було написати тільки під диктовку інквізитора. Заголовки статей шмагали фальсифікаторів: «Два года за решеткой и невиновен? Или почему свидетели в погонах боятся суда?», «Фальсификация: тринадцать лет за убийство совершенное кем-то другим», «Крах фальсификаторов. Спасая себя, они пытаются замести следы. Не получится», «Справедливый приговор: Александр Артюшенко оправдан. Кто заменит его на скамье подсудимых?»
Борис Штейнберг зробив уже на початку судового процесу узагальнюючий висновок: «По уровню фальсификации это уголовное дело, созданное сотрудниками прокуратуры при содействии милиции и завизированное нашим «справедливым» судом, вполне можно поставить в один ряд с гнусными делами эпохи 37-го года. Та же фантастичность образов, тот же праведный гнев, подкрепленный сфабрикованными доказательствами».
Звернемо увагу на таку репліку Штейнберга: «Дожили: подсудимому запретили говорить по-украински». Журналіст робить різкий випад: «Подсудимому и его матери — защитнику, жителям Ковеля, для которых украинский язык является родным, несмотря на их просьбы, не дали возможности участвовать в процессе на украинском языке и тут, полагаю, есть самый серьезный повод для отстранения от работы председательствующего в процессе господина Сенатора и его коллег».
Закінчення буде.
Олександр Нагорний
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
№827 ЧЕТВЕР, 14 СЕРПНЯ 2008р.
Вбивцею зробили невинну людину-4
Колоритний опис творення правосуддя Штейнберг виклав у «печальном фельетоне»: «То судебное разбирательство можно назвать судилищем. Вот вам пример. Идут судебные дебаты.. Защита изо всех сил пытается обратить внимание участников процесса на аргументы в пользу невиновности подсудимого. А в это время... в суде устроили избу-читальню: прокурор внимательно изучал гороскопы, некоторые судьи рассматривали газеты и журналы с голыми девицами».
Звісно, ніхто не чекав від такого суду справедливого вироку. А Олександр за декілька хвилин до оголошення першого вироку умовляв матір: « Я бачу, що мене засудять. Але не плач. Я не хочу, щоб вони бачили твої сльози».
23 грудня 2005 року, через рік після затримання одеськими молодцями Артюшенка, «гуманний» суд призначив йому покарання у вигляді тринадцяти років ув'язнення, а прокурор просив засудити на 15 років. Касаційні скарги захисників розглянула колегія суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України. 16 травня 2006 року блюзнірський вирок було скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд в той же суд, але в іншому складі.
Ухвала Верховного Суду України, в якій зазначені відомі на той час факти, які дали підстави для скасування вироку, як приклад того, як не треба судити, у 2007 році увійшла до збірки офіційного видання Верховного Суду України «Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства)», де зібрані найбільш вагомі приклади, починаючи з 1864 року.
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ — ДО ВИПРАВДУВАЛЬНОГО ВИРОКУ
Однак дуже довгим і тернистим був шлях до свободи і в подальшому.
І це Галина Олексіївна відчула ще при розгляді касаційних скарг захисту у Верховному Суді України. Тоді державний обвинувач з Генеральної прокуратури сказав у своєму виступі, що суд вчинив гуманно, призначив лише тринадцять років ув'язнення, а вина Артюшенка підтверджується зібраними речовими доказами: відбитками пальців, вилученими ножами, висновком експертизи, що дата смерті 12 грудня 2004 року і т.д. Це виглядало настільки цинічно (якраз все було навпаки), що Артюшенко скипіла і різко запитала: «Де ви бачили в справі акт судово-медичної експертизи з датою смерті 12 грудня? Назвіть його номер». Державний обвинувач звернувся до конвоїрів: «Заспокойте її, бо сяде рядом з сином».
Півтора року тривав новий судовий розгляд і сім прокурорів, змінюючи один одного, а то й парами намагалися надати справі пристойного вигляду. Всі розуміли, що підтримують надумане «липове» обвинувачення, але йшлося про захист заплямованого прокурорського мундира. Було бажання затягнути процес через проведення нових непотрібних експертиз. А тим часом виявилось, що і роздруківка телефонних розмов також була сфальсифікована. Головуючий суддя Леонід Сенатор разом із слідчим прокуратури «підганяли» дату останнього телефонного дзвінка потерпілої під Артюшенка. Як фальсифікувався цей документ, встановлюватиме інший суд.
Журналіст — честь і хвала йому — знайшов особу, котра вночі, за декілька днів до вбивства, довго балакала з Разводовською по телефону, але ні слідство, ні суд ця розмова і людина не цікавили.
Враховуючи, що всі сфальсифіковані речові докази почали зникати, а сліди пальців рук прокуратура не мала бажання надати суду для огляду, то про цей факт Галина Олексіївна телеграмами повідомила Секретаріат Президента і Генерального прокурора України і просила посприяти у тому, щоб речовий доказ не зник, а був доставлений до суду. Державне обвинувачення надало суду лаконічне повідомлення з Приморської прокуратури, що конверт з відбитками пальців рук втрачено.
Однак психологічна атмосфера в апеляційному суді під час нового слухання кримінальної справи Артюшенка була вже зовсім іншою — воно навіть проходило українською мовою, що було незвично для Одеси. Усі клопотання захисників задовольнялися. Слідчих, помічників прокурора, працівників міліції, як свідків, нерідко доставляли з допомогою міліції.
А на попередньому слуханні вони так спішили давати покази, що в чергу ставали. Трапився у суді казус майже в одеському гумористичному дусі, коли експерта запитали, чому сліди пальців рук убитої мають бурий колір, а слід пальця Артюшенка — чорний. Відповідь була такою: « Я хочу зізнатися... (тут усі насторожилися), я дальтонік». Суддя розвів руками: «У когось ще є питання? У мене немає».
Слід відзначити, що новий прокурор Одеської області Василь Присяжнюк, котрий колись працював у Ковелі, про справу Артюшенка на прес-конференції був інформований Борисом Штейнбергом. Пізніше, на телебаченні і в пресі Василь Присяжнюк публічно визнав і гостро засудив методи фальсифікаторів та катування по справі Артюшенка. Але всі залишалися на своїх місцях, система працювала по інерції.
Прокуратура чотири рази просила суд звільнити Артюшенка на підписку про невиїзд, а справу повернути в прокуратуру на додаткове розслідування. Однак суд, який додатково допитав двадцять свідків, призначив і провів чотири експертизи — під формальним приводом відмовив прокуророві, бо насправді не хотів звільняти підсудного, побоюючись за його життя. Тим більше, прокуратура не мала на меті шукати вбивцю або розслідувати, як фальсифікувались і куди зникали речові докази. Мотивація була досить жалюгідною: не дослідили, як у банці з грибами дружина передавала гроші.
І ось нарешті винесення вироку. Одесити, які зібралися в залі апеляційного суду Одеської області 6 березня 2008 року, казали, що стіни цього приміщення ще не чули подібного вироку. І справді. Цей справедливий вирок з окремою ухвалою, адресованою Генеральній прокуратурі України та прокурору Одеської області для відповідного реагування по фактах грубих порушень норм Конституції України, КПК України, Конвенції з прав людини, вчинених працівниками органу дізнання та досудового слідства Волинської та Одеської областей, викладених у вироку, — в історії апеляційного суду Одеської області є першим. І нарешті, через три роки і три місяці прозвучала команда:
— Конвой, звільнити Артюшенка з-під варти!
У Верховному Суді України, куди направив державний обвинувач касаційне подання, 24 червня 2008 року засідання тривало хвилин десять. Державний обвинувач — представник Генеральної прокуратури — відмовився підтримувати касаційне подання свого колеги з Одеси. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, залишила без задоволення, а виправдувальний вирок апеляційного суду Одеської області стосовно Артюшенка Олександра — без змін. На жаль, в Україні такі виправдувальні вироки — рідкість.
ЗАМІСТЬ ВИБАЧЕННЯ — ЗБІР КОМПРОМАТУ
Ми бесідуємо з Галиною Олексіївною в її ковельській чотирикімнатній квартирі, яку на початку 90-их років встигла отримати від держави. Більше трьох років їй доводилося наймати житло в Одесі. Тільки залізничних квитків у неї накопичилося більш як на 13 тисяч гривень. Допомагали діти — Володя, Людмила, Віктор, залишаючи собі мінімальні кошти на прожиття.
Вона розповідає:
— Мені постійно вночі ввижалися крики мого сина. Я як захисник два — три рази на тиждень, по півдня сиділа з ним у сізо. Ми вивчали кожну букву, порівнювали підписи, вивчали експертизи, писали скарги, клопотання. Я бачила, в яких умовах перебував Саша. Він просив не робити йому передач, щоб менші були витрати. Я втратила бізнес, відчувала пекельні муки від того, що багато хто мене сприймав як матір вбивці. Але я знайшла правду і вирвала з прірви сина. Після смерті чоловіка я хворіла, ноги боліли, зір упав. Але де й сили взялися: за ці роки біль зник, від окулярів відмовилася. Ви знаєте, я бачила, що вони мене бояться, правди бояться. І це мені додавало сил. Хоча морально було дуже важко. У Ковелі люди ніби співчували, але все ж ставилися з недовірою до моїх слів. Я тільки одного боялася, аби зі мною нічого не сталося, бо хто ж допоможе синові, як не я.
І хоча перший вирок був жорстоким, незаконним, я все життя буду дякувати адвокату з Одеси Світлані Волошиній, котра вселила в мене впевненість, Борису Штейнбергу, людині, яка нічого не боїться, а коли якось у телефонній розмові я почула від нього, що перед ним обвалився балкон, я ніч не спала, бо знаю, як він ризикує. Я дякую усьому складу другого суду під головуванням Василя Балана за його толерантність і виваженість, бо знаю, що на них теж був неабиякий тиск. Тепер я буду звертатися з цивільними позовами за відшкодуванням матеріальних та моральних збитків.
Отже, в родині Артюшенків, нарешті, настав спокій і умиротворення? Коли б то так! Свої позовні вимоги потрібно обґрунтовувати зібраними документами, а тому Галина Артюшенко звернулася з цілком логічними запитами до начальника Ковельського міськрайвідділу міліції, щоб їй надали інформацію, яким чином відбувалось затримання її сина у грудні 2004 року, на підставі яких документів, що потягло за собою тяжкі наслідки.
Адже у виправдувальному вироку чітко зазначено: «...Більше того, в матеріалах справи немає жодного процесуального або іншого документа, з якого б випливали підстави для обґрунтованих підозр Артюшенка О.В. у скоєнні злочину на момент його затримання».
Хтось має дати відповіді на запити, а хтось повинен відповісти за свавілля. Окрім того, Галина Артюшенко хотіла довідатись від ковельського прокурора та прокурора області, який стан кримінальних справ у відношенні крадіжок, адже речі та гроші сім'ї не повернуті, чи затримані злочинці — невідомо. Потерпілим нічого не повідомляли.
Реакція від тих клопотань тільки на перший погляд несподівана, а якщо вдуматись, то цілком закономірна — міліцейська. Треба тепер імітувати бурхливу роботу. Необхідно захищати честь мундира.
І вже недавно о 21 годині вечора прийшли на квартиру Артюшенків два працівники міліції з усним повідомленням про те, що Галину Олексіївну наступного дня викликає Кузьмук. Як виявилось, це слідчий, але спочатку він хотів би допитати у якості свідків по крадіжці 2004 року доньку Людмилу та Олександра. Чому міліціонери не виявили такого заповзяття у попередні чотири роки? Заступник начальника слідчого відділу Редькович сказав матері буквально таке: «Ви своїми скаргами прийшли мстити за сина, бо оте слово у лапках у вашій скарзі («допомагати») є не чим іншим як погрозою — я вам зроблю». Інший дільничний інспектор уже цікавиться у різних осіб, де живе і чим займається Олександр Артюшенко, бо йому треба з ним зустрітися і поговорити стосовно крадіжки якогось мобільного телефону. Хоча начальник сектора дільничних інспекторів Ковельського МРВ Іван Макаренко пояснив Галині Олексіївні, що такі дії проводяться дільничними інспекторами тільки за письмовим дорученням слідчого і все це повинно реєструватися у спеціальному журналі. Ні доручення, ні записів у журналі із прізвищем Артюшенко Макаренко не знайшов. Коментарі зайві.
Невже ковельські правоохоронці повертаються до 2004 року? Ці «штучки» Галина Артюшенко проходила, у неї майже університет за плечима і тому вона відразу після звільнення сина у нотаріуса посвідчила доручення на право представляти його інтереси.
Галина Олексіївна розповіла про цікавий випадок, який трапився недавно в дорозі з Одеси. Вона залишала речі в купе, щоб вийти на перон з проводжаючими, а два молоді хлопці запевнили її: «Не бійтеся, ми з міліції». « А я вже не довіряю міліціонерам». І пояснила коротко чому. Один із хлопців піднявся: «Ви — Артюшенко?» «Так, Артюшенко». «Ви тримаєте зло?» «Я нікому не бажаю зла». І тоді хлопець, очевидно офіцер, сказав: « Я хочу вибачитися перед Вами як перед матір'ю. Хочу сказати, що не всі такі гади. Є чимало нормальних людей і в міліції. Я горджуся тим, що Ви зробили. Візьміть мій номер мобільного телефону, можливо, потрібна буде допомога».
Це поки що єдиний правоохоронець, який вибачився перед Галиною Олексіївною Артюшенко. Чи зможе держава забезпечити достойні побутові умови, зарплату таким міліціонерам? І чи не при «допомозі» старших товаришів їх зламає корупційна система, яка так глибоко проникла в органи?
Олександр Нагорний
Немає коментарів:
Дописати коментар
ШАНОВНІ ЧИТАЧІ МОГО БЛОГУ!
Візьміть участь в обговоренні публікації. Напишіть будь-ласка свою думку з приводу Вами прочитаного. Внесіть свої пропозиції, побажання. Я завжди залишаю за собою право видаляти висловлювання із вживанням нецензурної лексики і зневаги на адресу авторів та героїв матеріалів.
Щиро дякую!